(Вітьок виписується. Місяць тверезий. Дохтор проводжає.)
ВІТЬОК: Дохтор, а шо, як зірвуся? Там же воно все — батя, дитинство, вся ця хурделиця.
ТЕРАПЕВТ: Не «хурделиця». Твоя історія. І ти тепер не сам із нею. У тебе є той малий, пам'ятаєш?
ВІТЬОК: Ага. Пацан. Я з ним тепер... балакаю. Тверезий. По-людськи. (соромливо) Навіть колискову якось намугикав. Не смійтесь.
ТЕРАПЕВТ: Не сміюсь. Це найхоробріше, шо я чув за тиждень.
ВІТЬОК (на дверях, обертається): Знаєте, шо найсмішніше? Двадцять років бухав, шоб не відчувать. А треба було просто обняти шмаркача й сказать: ти не винен. Безкоштовно ж. А я стіки грошей у бар відніс.
(Сміються обидва. Вітьок виходить на сонце. За руку — наче веде когось малого. Завіса.)