Ми їдемо з ним ранковою електричкою — я і малий, якого я нарешті забрав із того перону. За вікном — терикони, ржаві мости, уся наша побита ніжна країна, що теж колись навчилася не плакати.
«Дивись, — кажу йому, — як гарно тут, де ніхто не обіцяв, що буде гарно». Він мовчить, тулиться. У термосі — чай, не пиво. Уперше за роки мені нічого не треба глушити, бо поряд той, кого я загубив.
Знаєш, друже, ціла мужність дорослого вміщається в один простий жест: повернутись по себе малого й сказати — більше не покину. Я сказав. І електричка везе нас додому — крізь усе це залізо, крізь увесь цей світанок, двох, нарешті разом.