Ми розлучились — я і пляшка зрадна,
і я гуляв розлучення, як цар:
не лив у себе — лив під фікус радо,
і фікус, гад, з похмілля аж зів'яв.
А я цвіту! Бо вперше за півжиття
я не втікаю в трунок від біди —
я взяв того хлопчину за вухаття
(тьху, за рученьку!) й веду з пітьми сюди.
«Ходімо, — кажу, — друже мій вухатий,
нам є про що мовчати й реготати».
І ми регочем — я і я малий, —
і сміх той лікувальніший за святить.
Мораль, панове, гідна тамади:
хто з власним сміхом — той уже не пропаде.
А пляшка? Хай вже фікус доп'є сам.
Я зайнятий. Я повернувся — до нас.