Любове моя зеленава, пляшко,
ми прожили з тобою років з двадцять.
Ти обіцяла: «Все буде кльово й м'якшо», —
а вийшло: треба в дзеркало вдивлятись.
Бо ти, кохана, виявилась стервом:
ти обіцяла стерти спогад клятий —
той, де малому хлопцеві, мов нервом,
вкарбовано, що краще не існати.
Але ж не ти вкарбовувала, мила, —
ти потім лиш загладжувала рану.
А спогад знов вертавсь, набравши сили,
і знов мене вертало до стакана.
Тож подаю на розлуч. Без скандалу.
Я ліпше обійму того хлопчину,
ніж цілуватиму твою емаль зухвалу.
Прощай. Я, дякувать, не загину.
А спогад? Спогад я вже не топлю —
я з ним сиджу. І, уявіть, люблю.