Малого Андрійка забрали в полон не татари — забрав власний страх. Сталося це на батьковій кухні, де гнів гримів, як ясир, і хлопчик, щоб вижити, зрікся себе: забув рідну мову серця, прийняв чужу віру — віру в те, що він поганий і нелюбий. Так роблять яничарів: відберуть дитину від себе самої — і вона потім воює проти власного роду.
І воював я проти себе все життя. Чужими руками — пляшкою, зневагою до власної слабкості — палив я власні ж села: ту дитячу ніжність, ту жагу бути.
Аж зустрів я стару, що пам'ятала, хто я насправді. «Ти не яничар, — сказала. — Ти полонений. А полоненого можна викупити». — «Чим?» — «Спогадом. Згадай, чий ти, поки тебе не переписали».
І я згадав. Згадав малого себе до того, як його забрали в страх. І викупив його — пам'яттю, слізьми, поверненням. І яничар у мені склав чужу зброю. Бо хто згадав, чий він, той повернувся додому. А вдома не п'ють із розпачу — вдома живуть.