Є хата, що стоїть на межі двох світів — денного й того, куди ми ховаємо непрожите. Я знайшла її уві сні, а може, в забутті між чаркою і ранком: стара хата, де у вікні горить світло, хоч начебто ніхто не живе.
Я зайшла. У хаті, за столом, сиділа дівчинка й чекала — здається, дуже давно. «Ти прийшла», — сказала вона без докору, як кажуть річки. Я впізнала її: це я, та, котру лишили тут, на межі, в сім років, коли вдома стало небезпечно бути собою. Я тоді втекла в денний світ, у дорослість, у дим, — а її лишила стерегти світло.
«Я повернулась по тебе», — кажу. Вона взяла мене за руку, і межа між світами розтанула, як паморозь. Те, що я ховала за порогом, виявилось не страховиськом, а дитиною, що просто змерзла чекати.
Ми вийшли з хати разом. І денний світ став глибший, бо в ньому віднині живе й нічний. Хто забрав себе з межі, той більше не блукає поночі. І світло в вікні вже не самотнє.