Відколи я забрала дівчинку з хати на межі, у вікні тієї хати горить світло — та вже не самотнє. Я навідуюсь туди вві сні: ми сидимо вдвох, я і вона, п'ємо чай із квітів папороті й дивимось, як за шибою ходять тіні непрожитого — вже не страшні, а лагідні, як свійські олені.
Виявляється, межа між світлом і пітьмою проходить не між людьми, а всередині людини, і варто забрати себе з темного боку — як темне теж теплішає.
Я більше не блукаю поночі й не шукаю забуття: навіщо, коли вдома, у вікні душі, горить світло на двох? Хто повернувся по себе, той засвітив ліхтар, на який тепер ідуть інші заблукані. І хата на межі вже не порожня.