Помирився я, читачу, сам із собою — і, скажу вам, гулянка була тиха, та зворушлива. Сів я навпроти себе малого (а він, шибеник, копія я, тільки вуха більші) та й кажу: «Ну, брат, пробач, що сорок літ тебе цурався».
А він: «Та я не серджусь. Я ждав. У мене ж терпіння — як у комарика під зиму». Засміялись ми обидва.
Бо знаєте, чим лікується душа найкраще? Не настоянкою (хоч і її шкода), а отим тихим домашнім сміхом удвох із собою. Цокнулись узваром. «За нас, — кажу, — за двох дурнів, що нарешті здибались». І відлягло. А горілка в шафі стоїть досі — нікому, дякувати Богу, не потрібна. Усміхайтесь до себе, люди. Воно дешевше за ліки й солодше за мед.