Кидав я пити, читачу мій дорогесенький, разів, мабуть, із сто. І щоразу — урочисто, як стрічку перерізав. Бо змалку звик: як на душі шкребе, то треба щось святкувати, аби не плакати. А шкребло часто: батько в нас були чоловік строгий, мовчазний, любили — мовчки, а лаялись — голосно, і я, малий, той баланс затямив на все життя.
От і виходило: радість заливаю, горе заливаю, а посередині — ні радості, ні горя, сама заливка.
Аж сів я раз на пеньку в саду (садок у нас — мрія, не садок) і кажу сам собі по щирості: «Павле, а чого ти, власне, ховаєшся в чарку, як заєць у капусту?» І відповів собі чесно: боюсь того хлопчиська, що в мені плаче. А чого ж його боятись? Він же свій. Я його — гульк! — та й пригорнув подумки. Він і притих.
Отак, дорогі мої, і кинув — не зо страху, а з ласки. Бо страхом людину не виправиш, а ласкою — і кабана з калюжі виманиш. Усміхайтесь до себе малого. Воно лікує краще валер'янки.