Удалині — за туманами, за димом фабрик, за усім цим — синіє моя загірна комуна. Я вірив у неї шалено, до сліз, до зомління: десь там, за обрієм, чекає життя справжнє, гаряче, варте крику. І біг до нього крізь ночі, підстьобуючи серце вином, як коня нагайкою, — бо тверезе серце моє було надто тихе, надто зранене ще змалку, щоб вірити.
Та комуна не наближалась. І збагнув я вночі, нервово, гостро: я шукав за обрієм те, що зрадив у собі. Біг від хлопчика, якого вдома навчили мовчати, — а він і був тією загірною країною, синім моїм, утраченим.
І спинив я свій божевільний біг. Сів. Повернувся обличчям не до обрію — а всередину. І там, за туманами власного страху, синіла вона — комуна двох: мене теперішнього й мене малого. Революція, що варта крові, — це повстати за право відчувати. Я підняв його. Й уперше за обрієм зійшло сонце — не позичене, а власне.