Малому мені світ був завбільшки з хутір, а хутір — завбільшки зі всесвіт. Я знав кожну зорю на ім'я і вірив, що місяць ходить за мною, як лоша. Та одної ночі в хаті стало голосно й страшно, і я, щоб не чути, вмовив себе, що нічого не відчуваю. І зорі погасли. Не на небі — в мені.
І виріс я дорослий, з погашеним небом усередині, і підсвічував ту темряву чаркою, як підсвічують ялинку, що вже обсипалась. Та хіба ж то світло?
Аж раз вийшов я в ніч, сивий, і підвів очі — а там той самий Чумацький Шлях, що й над хутором мого дитинства. І щось у грудях тихо: ти ж знав їх на ім'я. І я пригадав. І назвав. І мала зоря — та, що була мною шестирічним, — засвітилась перша.
Виявляється, небо в нас не гасне. Ми просто перестаємо дивитись. Я знов дивлюсь. І місяць знов іде за мною, як лоша.