Я вибудував мур — холодний, рівний, гладь, —
щоб біль дитячий не сягав до ока,
і пив, немов із амфори глибокої,
бліде забуття, аби не пам'ятать.
Та марний мур і марний трунок твій:
за каменем, у схові потаймому,
сидить дитя і кличе крізь судому
того, хто кинув: батьку, я ще твій!
І я розклав той мур, плиту по плиті,
зійшов до себе, мов Еней в підземні світи,
і взяв на руки приспану свою
колишню тінь. І світло, ясне, чисте,
зійшло над серцем, мов над римою врочистою:
хто вписав себе назад — той віднайшов ріку живу.