Як вижити в мерзлоті, де душу взяли під конвой ще в дитинстві? Мене етапували в німоту змалку: не плач, не смій, не будь. І я ніс той вирок, як в'язень — номер, і глушив його, чим міг, аби не чути брязкоту внутрішніх ґрат.
Та є межа, за якою терпіння стає не смертю — а коренем. Я сходив у себе, як у шахту, без ліхтаря, навпомацки, повз усі заборони. І там, на самім дні, у карцері грудей, знайшов його — малого себе, що не зрікся, хоч його зрікались. Він тримався за ґрати й не випускав єдиного: «я є».
І я обняв того в'язня крізь ґрати власного страху. І ґрати, не витримавши тепла, поіржавіли й опали.
Терпіти — не значить німіти. Терпіти — значить рости крізь камінь, тонко й уперто, як терен крізь асфальт. Я не випив тієї ночі забуття. Я випив пам'ять — до дна, гірку, цілющу. І став вільний. Бо вільний той, хто впустив себе назад.