Сидів Іван на порозі і не плакав. Камінного люди не плачуть — вони камʼяніють. У грудях йому лежав камінь іще з тих пір, як батько, бувало, бив, а мати мовчала, і малий Іван навчився: не кричи, бо гірше буде. І він не кричав. Сорок літ не кричав. А камінь ріс. І запивав той камінь Іван, щоб не так тягнув додолу. Та горілка каменя не розчиняє — лиш обмиває, аби глибше засів.
Аж прийшла онука, мала, та й сіла коло діда, і взяла його тверду руку в свої дві теплі. «Діду, а чого ви ніколи не смієтесь?» І щось у Івановім камені тріснуло. Одна сльоза. Перша за сорок літ. Покотилась по борозні щоки — і камінь за нею рушив, увесь, нараз, вибух плачем, як весняна повінь кригу зрива.
Виплакав Іван камінь. І став легкий, як не був ізмалку. «Тепер сміятимусь, — каже малій. — Ти мене навчила». І не пив більше. Бо не стало каменя, що його топити.