Як став Іван жити голим серцем, то й люди до нього потяглись — бо відчули: цей не кам'яний, цьому можна сказати, що болить.
Приходив сусід, мовчазний, як Іван колись, сідав на той самий поріг. «Чого ти, чоловіче, твердий такий?» — питав Іван. І сусід, як колись Іван, спершу мовчав, а тоді — раз — і тріснув каменем, і виплакав сорок своїх літ.
«Отак, — казав Іван. — Не бійся. Я свій виплакав — і живий. І ти будеш».
Так і сидів Іван на порозі, мов знахар, що лікує не зіллям, а дозволом плакати. І село потроху м'якшало. Бо один, хто виплакав камінь, навчає плакати ціле село. А виплакане село вже не п'є.