Стало Іванове подвір'я як церква без попа: люди сходились мовчати поряд із тим, хто не боїться болю. Іван не казав проповідей — він просто сидів, голий серцем, і та оголеність була заразна, як позіх.
Хто посидить коло нього годину, той іде додому й уперше обіймає власну дитину не з обов'язку, а з ніжності. «Я нічого не роблю, — дивувався Іван. — Я лиш не ховаюсь». А того й досить.
Бо ціле село стверділо колись від одного захованого болю — і ціле село м'якшає тепер від одного відкритого серця. Мовчанка буває різна. Іванова лікувала. І не пив уже ніхто, бо не стало чого топити: усе виплакане.