Як виплакав Іван камінь, то спершу й не знав, що з тою легкістю робити. Сорок літ носив тягар — а тут порожньо, аж лячно. «Що ж тепер у грудях?» — питав. А онука: «Серце, діду. Голе, без каменя. Бережіть».
І став Іван учитися жити без панцира: страшно, бо все чути — і вітер, і чужий біль, і власну ніжність. Та краще так, голим серцем, ніж камінним.
Раз тільки потягся був до чарки — за звичкою глушити. Та згадав легкість — і відставив. Бо хто виплакав свій камінь, тому нема чого топити. Сидить Іван на порозі, як і сидів. Та тепер усміхається. І то не мала річ для Камінного чоловіка. То ціле небо.