САМОСУД (без кашкета, лагідно): Засідання оголошую закритим. Назавжди. Печатку — здаю в музей абсурду.
ГОЛОС (той самий хлопчик): А декрети?
САМОСУД: Скасовано всі. Лишаю один: щодня по п'ять хвилин сидіти з тобою й нічого не реформувати.
ГОЛОС: А як забудеш?
САМОСУД: Тоді ти смикни мене за рукав. Отак. (смикає сам себе, сміється)
ГОЛОС: Смішний ти, батьку, коли без печатки.
САМОСУД: Я і є смішний. Сорок літ грав начальника, а треба було лиш сісти поруч і обняти. (обіймає порожнечу, що раптом теплішає) Ну от. Реформа завершена. Бо найбільша реформа душі — це коли перестаєш нею керувати й починаєш її любити.
(Завіса. У залі сміються. І, здається, плачуть.)