ГРОМАДЯНИН САМОСУД (стукає печаткою по столу, урочисто): Оголошую генеральну реформу власної душі! Пункт перший: біль — скасувати! Пункт другий: дитинство — переписати набіло! Пункт третій: горілку призначити відповідальною за щастя!
ГОЛОС ІЗСЕРЕДИНИ (тихо): Григорію Хомичу, душу реформами не лікують. Її обіймають.
САМОСУД: Хто говорить? Я тебе скорочую!
ГОЛОС: Не можеш. Я — той хлопчик, якого ти сам себе видав у шість років за зручність. Я лишився. Я завжди лишаюсь.
САМОСУД (розгублено опускає печатку): То чого ж ти хочеш, як не реформи?
ГОЛОС: Щоб ти перестав мене реформувати — і просто сів поруч. Без декрету. Без чарки. Голий, як є.
(Самосуд довго мовчить. Тоді знімає кашкета начальника. Сідає просто на підлогу, де сидить невидимий хлопчик. І вперше говорить не гаслами.)
САМОСУД: Ну... привіт. Пробач, що так довго засідав.
(Завіса. Печатка лишається на столі — непотрібна.)