Душа моя — це степ під чужим тавром. Мене скорили рано, ще в дитинстві: не військом — острахом, не ярмом — наукою не сміти бути собою. І виріс я, як край під намісником: ніби живу, а воля — деінде; ніби я — а порядкую в мені не я.
І пив я, мов невільник, що в чарці шукає те, чого не дала свобода: хоч на годину — відчуття, що дім твій. Та похмілля верталось, як інвентаризація поразок.
І зрозумів я істину тверду, мов криця: окупанта не вип'єш — його виганяють. Біль мій — не ворог; ворог — те мовчання, що навчило здати себе без бою.
І я підняв повстання. Тихе. Внутрішнє. Почав вертати землю по п'яді: ось почуття, що було під забороною; ось гнів, законний, як межа; ось ніжність, реквізована в сім років. Степ оживав. І вперше над моєю Елладою степовою зійшло не чуже сонце — а власне. Хто визволив себе, той більше не потребує дурману: вільному не треба втечі.