У мене своя Зона, і вона не за дротом під Чорнобилем — вона за грудиною. Я ходжу туди роками, нелегально, через діру в собі, з ліхтариком пляшки, бо тверезим у тій радіації не виживеш.
Там — покинуте село мого дитинства: хата, де любов фонила страхом, де лічильник у грудях клацав щоразу, як грюкали двері. Я навчився не відчувати — це як дозиметр заклеїти ізолентою: тихіше, але вбиває певніше.
Цієї ходки я зайшов далі, ніж завжди. У хату. Там, під столом, сидів пацан — я, років шести — і світився самотністю, як графіт. «Ти живий?» — питаю. «Я ждав, поки ти прийдеш без пляшки», — каже.
І я вимкнув ліхтарик. Уперше стояв у власній Зоні тверезий, відчуваючи кожен рентген старого болю — і не вмер. Узяв пацана за руку. Ми пішли на вихід, і за нами вперше за двадцять років переставало фонити. Самосели кажуть: де повертається людина, там стихає радіація. Тепер вірю.