Вона сиділа при фортепіано, та не грала: руки лежали на клавішах, мов на чужому, колись утраченому листі. За вікном гасли буки, шляхетні й самотні, як її рід.
Змалку її вчили коритися — усміхатись, мовчати, бути окрасою чужих вечорів, ніколи — собою. І вона корилася так бездоганно, що сама забула, де закінчується роль і починається жінка. Втіху знаходила в краплях, що їх лишав домашній лікар: вони дарували оманливу свободу, за яку душа платила власним голосом.
Та цього вечора щось випросталось у ній — те горде, незламне, що не вмерло під вихованням. «Я не меблі, — сказала тихо порожній залі. — Я не бонбоньєрка для чужого спокою. У мене є душа, і вона шляхетна, бо моя».
І, не торкнувшись більше пляшечки, вона торкнула клавішу. Одну. Чисту. Звук поплив залою, як подих волі. Вона грала своє — нарешті своє. Аристократизм, збагнула вона, — це не кров. Це вірність собі.