У Відділі реєстрації втраченого «Я» (вікно №7, обід з 13:00) черга стояла з самого ранку. Громадянин Н. простягнув заповнену форму №0-Я: «Прошу видати мені мене, втраченого приблизно в шестирічному віці за обставин сімейного характеру».
Службовиця, не підводячи очей, гримнула штампом: «Самостійно. Видача неможлива. Власник зобов'язаний з'явитись по себе особисто». — «То як же я з'явлюсь, коли я і є втрачений?» — «Громадянине, не затримуйте чергу. Феномен діалектичний: щоб себе знайти, треба перестати себе шукати по інстанціях».
«А пляшку як підставу прийняли б?» — «Пляшка — не документ, а симптом. У сусідньому вікні приймають за неї лише печінку, по понеділках».
Н. вийшов на ґанок, де падав геть неканцелярський сніг. Подивився на форму №0-Я і раптом засміявся — вперше щиро. Подер папір. І в ту ж мить, кажуть свідки, з черги зник один загублений, а на ґанку з'явився один цілий. Бюрократія такого не передбачала, тож записала його як «надлишок».