Кажуть, тіло — це країна, яку можна окупувати зсередини. Мене окупували в сім років, тихо, без пострілів: просто навчили не чути власних кордонів. І я роками жила біженкою у власних грудях, по той бік себе, ходила в гості до чужих радостей, бо своя межа була замінована мовчанням.
Я глушила тіло — димом, вином, роботою, аби не чути, як воно сигналить: тут боляче, тут досі триває війна за право бути. Аж доки одна жінка з лагідними руками не сказала: «Повернись. Тебе там чекають».
І я перейшла лінію розмежування — назад, додому, у власні ребра. Намацала старий біль, як стіну розбитої школи, де колись хтось сміявся. І не втекла. Поклала долоню. Сказала кордонам: я повертаюсь.
Тіло впізнало ходу — і відчинило. Виявилось, дім не зруйнований. Він просто чекав, поки господиня перестане боятись зайти.