Еней був парубок моторний,
та геть до чарки прикипів:
як засмутивсь — то вже й проворно
шинок шукав, а не богів.
Бо змалку батько-громовержець
гримів, як хмара серед дня,
і хлопець ріс, мов битий горщик, —
ховав свій страх на спід нутра.
Юнона-доля все кружляла:
«Запий, Енею, та забудь!»
І він запив. Та чарка кляла:
що більше п'єш — то гірша путь.
Аж раптом бабця-Сивілла
(тверезий розум, добрий зух):
«Не в Лету лізь, не вий несміло —
вертайсь у власний, хлопче, дух!
Не втопиш горя — тільки множиш;
а хочеш жить — себе знайди:
бо ти ж обняти ще не можеш
того, хто змерз в тебе всередині».
Еней зітхнув, чарчину кинув,
обняв малого — й, гляньте, гульк:
де був пожар — там сад розквітнув.
Мораль проста, як кварти бульк:
не з тих ти, хто в шинку сконав, —
а з тих, хто сам себе обняв.