Над Россю стелився туман, білий та лагідний, мов збите молоко, а в хаті під вишнями пахло сухим зіллям та теплим хлібом. Малий Петрусь забився під лаву й тремтів, бо тато прийшли сердиті, аж чорні, та так грюкнули дверима, що ікона хитнулась. І мати замовкли, і брат замовк, і ціла хата зробилась холодна, як погріб.
Аж тут шасть — бабина рука під лаву, суха, тепла, в борошні, пахне калачем та м'ятою. Не сказала баба нічого, тільки накрила Петрусеву голівку долонею, як квочка крилом, та й держить. І так від тої долоні розійшлося по дитині тепло — від тімені до п'ят, неначе хто грубку розпалив у грудях. «Не бійся, дитино, — шепнули нарешті. — Ти хороший. І сердитий — хороший. Усякий — мій».
І відлягло. Бо то й була любов: не та, що жде, поки ти будеш зручний, а та, що держить долоню, поки ти весь тремтиш. І виріс Петрусь, і всякого зазнав; та як було вже геть лихо — клав собі сам руку на голову. І чув бабине борошно крізь роки.