…і ось ти раптом ловиш себе на тому, що знов усміхаєшся, коли всередині — крик, усміхаєшся професійно, бездоганно, як навчила мати, а її — її мати, і так углиб, у безкінечний коридор жінок, що ковтали власну лють, бо лють жінки в цьому домі, в цій країні, в цьому столітті — це завжди «істеричка», завжди «щось із нею не так», і ти випивала, щоб розчинити той ком, ту незаплакану образу завбільшки з усе твоє нерозказане дитинство, —
аж доки одного ранку, з похмілля чесного, як ніж, не сказала вголос материне ім'я і поряд — своє, і не дозволила собі, нарешті, тридцятисемирічна, заборонене: розлютитись по-справжньому, затремтіти, не вибачитись;
і коли минула хвиля, прийшло не спустошення, якого ти боялась усе життя, а — тиша, тепла, твоя власна, вперше не порожня, бо в ній нарешті був хтось: ти. Жива. Ціла. Та, кого ти ковтала роками. І ти не потяглася до пляшки. Ти потяглася до дзеркала.