Пишається людина, що вижила. А треба ж не вижити — а лишитися собою. Це різні речі, і відстань між ними — як між в'язнем і вільним.
Мене ламали тихо, без катів: усмішкою крізь зуби, мовчанням за вечерею, наукою «будь зручною — то й любитимуть». І я була зручна. І нелюба собі. Бо зрада автентичності не минає безкарно: хто зрікся себе заради любові, той не дістане ні себе, ні любові.
Я довго гримала об життя, як об кригу. А потім зрозуміла просту, як хліб, істину: рана — це не там, де вдарили. Рана — там, де я перестала бути.
І почала вертатись — по слову, по жесту, по власному «ні», сказаному вчасно. Страшно лишатись собою, коли вчили навпаки. Та я вже знаю ціну: хто має себе — той має все. А інше — дим. Не дай скалічити себе. Це найперша вірність — і найважча.