Розмотується плівка серця — кадр за кадром, кадр за кадром! Ось батько — велетень із громом у горлі, ось хлопчик — менший за власний страх. Стоп-кадр: долоня здійнята, як блискавка, що не впала, але навчила тіло падати завжди.
Монтаж! — і хлопчик уже дорослий, заливає проявник горілкою, щоб засвітити плівку, спалити кадр. Та плівка горить — і не згоряє, бо пам'ять не целулоїд, а кров.
І ось — наплив, останній: він бере малого себе на руки — себе, того, з піднятою долонею над головою, — і опускає ту долоню батькову вниз, лагідно, на дитяче волосся: не удар — а гладження, якого ждали півстоліття.
Спалах! Засвітилось! Уся плівка — в одне біле-білісіньке світло прощення. І в тому світлі — вибух, але не той, що руйнує: той, із якого народжуються зорі. Хлопче, ти — режисер. Перезніми фінал.