Він пишався тим, що розумів себе. Сідаючи ввечері з пляшкою, він не пив — він проводив дослід. «Отже, — формулював, дивлячись, як бурштин коливається у склі, — потяг є компенсаторною реакцією на дефіцит, набутий в онтогенезі». Формула була бездоганна, як і всі його формули. Місто за вікном гуло двигунами, байдуже й точне.
Він випивав і ставив діагноз; ставив діагноз і випивав. Та однієї ночі думка зробила незручний поворот і вкусила хазяїна: а що, як сам цей блискучий аналіз — лише ще одна склянка? Найміцніша з усіх.
Він усе життя пояснював свій біль, щоб не мусити його відчути. Розум був не лампою, а заслінкою.
Він відставив склянку. Уперше не сформулював нічого. Просто сидів, і в грудях, під шарами теорій, заворушилося щось тепле, незручне, живе — те, що не пояснюється, а проживається. «Боюся», — сказав уголос, нікому. І це була перша за багато років фраза, що не була бронею.