Я — не Я, а та сопілка, в яку колись дмухнув переляк. Ду-ду-ду — і тиша. А була ж музика! Зранку — дзінь проміння по росі, тінь-тінь синиця, і мама сонцем — ось вона, ось!
Та грюк — і двері. І струна в грудях: тонь-нь-нь — обірвалась. І хлопчик сховав свою флояру під ребро, щоб не чули, як він тремтить. Рік за роком — глуше, глуше. Замість кларнета — ковток, ще ковток, аби загасити німоту.
Аж раз — крізь сон — знов: тінь-тінь! Синиця? Ні — то серце пробує перший звук. Несміло: ду... ду-ду! І ось вже сонячні кларнети, всі врозтіч, золото в горло, золото в жили — я граю, я є, я знов настроєний на світ!
Не бійся, хлопче, дми — світ слухає. І відмерзла сопілка співає те, що мовчала: лю-блю, лю-блю, лю-блю.