Бас гатив так, що ребра ставали динаміками. Я закинувся не заради кайфу — заради паузи. Бо в паузі між думками не болить.
На піку, коли стробоскоп розрізав клуб на кадри, я раптом побачив його — себе, малого, років вісім; він стояв біля колонки й затуляв вуха. Не від музики. Від крику, що колись стояв удома. «Ти чого тут?» — кричу. «Я тебе чекаю, — каже. — Ти ж пообіцяв повернутись, коли стане безпечно».
І я зрозумів, що всі ці роки тікав не від реальності, а від нього. Від пацана, якому ніхто не сказав, що злитися — нормально.
Музика впала в тишу, як ліфт. Я зняв навушники. Серце калатало вже не від таблетки — від того, що вперше нікуди не біг. «Ходім, — кажу. — Досить ховатись по колонках». Він узяв мене за руку — холодну дитячу руку всередині дорослої долоні. І трек, що крутився в мені на повторі двадцять років, нарешті дограв до кінця.