Тепер вона грала щовечора — і не для гостей, а для тієї єдиної, що сиділа в ній сім років мовчки: для себе малої. «Слухай, — казала вона дівчинці клавішами. — Це твоя соната. Ніхто не напише її замість тебе».
І шляхетні буки за вікном кивали, мов рід, що нарешті визнав свою. Аристократизм духу не в гербі, а в тому, щоб не зрадити власної мелодії навіть тоді, коли світ вимагає мовчати.
Вона більше не торкалась тих оманливих крапель: навіщо позичена воля тому, хто має власну? І музика, що жила в ній до всіх заборон, лилася тепер вільно, велично, своя — соната жінки, яка повернулась додому, в себе.