Стою над руїною власного серця, як козак над згарищем Січі, і питаю: хто се сплюндрував святиню? Не ляхи, не орда — свої ж, найближчі, ще в колисці. Бо як батько замість ласки сіяв острах, то виросло в грудях дике поле, де воля поросла бур'яном непам'яті.
І пив я, як п'є сліпець із калюжі, гадаючи, що то криниця. Та озвалося в мені прадідне, незломне: вставай, сину, відбудуй! Не камінь до каменя клади спершу, а серце до серця: обніми того хлопчину, що мерзне в попелі.
І взяв я перо замість чарки, і написав на руїні золотом: тут житиме людина. І Той, що береже Україну, зберіг і малу її подобу — мене. Бо хто відбудує себе, той відбудує й народ. Слово над руїною — се молитва, що стає підмурком.