Одного разу моя голова відлетіла. Не метафорично — буквально: знялася над містом, як кулька, що зірвалась із дитячої долоні, і дивилася звисока, як унизу п'є, курить, тремтить її колишнє тіло. «Так безпечніше, — думала голова. — Звідси болю не видно».
Я прожив так багато років: голова — в хмарах теорій, тіло — в барі, а між ними порвана нитка, перерізана ще в дитинстві, коли відчувати стало небезпечно. Карнавал тривав, та був сумний, як цирк без глядачів.
Аж раз голова втомилась літати й глянула вниз із любов'ю, а не з осудом. І тіло підвело очі. І вони впізнали одне одного — двоє розлучених у сім років. «Вертайся, — сказало тіло. — Я по тобі скучило». І голова злетіла донизу й стала на місце, з тихим «клац», як кришка на банку з варенням. І світ став об'ємний. І вперше заболіло — по-справжньому, всім тілом. І це, хоч як дивно, було щастя.