Записую, щоб не збрехати собі вкотре. Сьогодні знов не пив — третій день. Дивна річ: руки не так труться за чарку, як душа за виправдання. Усе життя я був чесний із усіма, окрім себе. Іншим — правду, собі — анестезію.
Сьогодні дозволив собі небезпечний експеримент: відчути те, від чого тікав у пляшку. Сів і запитав прямо: чого ти, власне, боїшся? І почув відповідь не з голови — з-під ребер, тоненьким голосом: боюся, що як буду справжній — мене розлюблять, як тоді, в дитинстві, коли мама відвернулась за мій крик.
Ось воно. Уся моя філософія втечі вмістилась у дитячий страх бути покинутим за те, що живий. Я не став його заговорювати. Просто посидів із ним, як з хворою дитиною. І — знаєте — він стих. Не від логіки, а від того, що його нарешті вислухали. Чесність із собою болить, як йод. Але тільки вона гоїть.