І досі сниться мені Десна мого дитинства — широка, як материна пісня, і тепла, як долоня діда. Благословенна будь, ріко, що навчила мене любити світ перше, ніж світ навчив мене боятись. Бо був і страх: батькова лайка, як грім над сінокосом, материні сльози в темних сінях. І сховав я малого себе на дно, як ховають у воду гарячу підкову, — і він там пролежав півжиття, занімілий.
Та якось, уже сивий, нахилився я над водою — а звідти дивиться він, той хлопчик, не втоплений, а заснулий, зачарований. «Я ждав, — каже, — поки ти згадаєш, що я є».
І я зайшов у ту ріку по пояс, по серце, і взяв його на руки, мокрого й живого. О, яке то щастя — повернути собі власне дитинство, не солодке й не страшне, а просто своє! Зачарована та ріка, що тече в кожному з нас. Треба лиш не побоятись зайти. І вода впізнає.