У старім саду, де яблуні стоять, як мудреці, я вчуся рівноваги. Колись тривога гнала мене, мов вітер лист, від чарки до чарки, бо в дитинстві навчили: спокій небезпечний, за тишею вдома завжди гримів грім. І я не вмів просто бути; я мусив тікати — в дим, у шум, у забуття.
Та сад не поспішає. Груша цвіте, коли час, і не картає себе за повільність. І я сідаю на лаву, де сонце й тінь діляться порівну, як належить розумним сусідам, і вчуся в дерева простій науці: можна стояти на місці й не зрадити себе.
Я знов знайомлюсь із власним диханням — вдих, видих, як хвіртка, що рипить лагідно. Класична ясність не в тім, щоб не боліло; вона в тім, щоб біль і радість стояли поряд, як світло й тінь, не воюючи. І в цій рівновазі вертається до мене я — тверезий, тихий, цілий. Сад навчив. Сад уміє чекати.