Минув рік, і сад навчив мене останнього: рівновага — це не коли нічого не болить, а коли вмієш тримати в одній долоні і яблуко, і опалий лист.
Я сиджу на тій самій лаві. Тривога приходить — і я не наливаю чарки, я наливаю чаю й кажу їй: «Сідай, поговоримо». І вона, не звикла до ввічливості, ніяковіє й тихне.
Класична ясність — це гостинність до власних демонів: впусти, нагодуй, і вони стають свійські. Груша цвіте, лист опадає, і я між ними — спокійний, тверезий, цілий. Найбільша розкіш — бути собою повільно.