Я завела зошит і пишу туди те, що люблю, — пригадую себе по пунктах, як після тривалої амнезії. Пункт 1: запах дощу на пилюці. Пункт 7: коли хтось сміється від душі. Пункт 14: малювати на полях.
Дрібниці? Ні. Це я. Сорок літ я знала, чого хочуть інші, й не знала жодного власного бажання — бо в дитинстві хотіти своє було небезпечно.
Тепер пригадую. І з кожним пунктом дівчинка, що чекала маму з туману, оживає: о, ти любиш дельфінів? і я! Найтихіше зцілення — це не подвиг, а інвентаризація ніжності до себе. Я більше не наливаю по вінця, щоб не чути порожнечі: зошит мій повний. Я є. Я пам'ятаю, хто я. І це, виявляється, і називається — повернутись.