Є два забування. Одне рятує: воно затягує рани, щоб ми могли йти далі. Друге — губить: воно ховає нас від себе самих.
Я довго плекала друге. Забула, як це — відчувати, бо в дитинстві відчувати було надто боляче: мама зникала в свою тривогу, як у туман, і малою я вирішила, що безпечніше нічого не хотіти. І я розучилась хотіти — так ґрунтовно, що згодом мусила нагадувати собі пити воду. А от вино пам'ятала добре: воно імітувало присутність, якої бракувало.
Найдрібніша комаха пам'ятає, як їй жити. А людина може забути аж так, що сама себе загубить.
І я почала пригадувати — себе. По крихті. Як звуть оту дівчинку, що в мені досі чекає маму з туману? Як її втішити? Виявилось, треба небагато: сісти поряд і не зникати. Бути присутньою — спершу для неї, потім для себе. Це і є зцілення: не героїчне забуття болю, а тихе пригадування, що ти — є. І що тебе можна не покидати.