Втома впала на мене, як ніч на місто, — раптом і вся. Я біг від людей, від голосів, від власного дзвону в грудях, що дзвонив одне: ти не такий, тебе не любитимуть. Той дзвін повісили мені ще в дитинстві, і я глушив його, чим міг, бо тверезому несила слухати власний подзвін.
І пішов я в поле. Сонце клало мені на плечі теплі долоні, ниви хитались, як дихання, і жайворон угорі розмотував срібну нитку без кінця. І щось у мені почало розтискатись, поволі, як стиснута півжиття долоня.
Я ліг у траву й уперше не тікав. Лежав і відчував, як сонце просочується крізь страх до того хлопчика, що завмер усередині. Тіні бігли по нивах, і світло за ними, тінь і світло, тінь і світло — як усе життя, де є і біль, і радість, і вони не воюють.
І встав я з поля інший. Дзвін у грудях замовк не тому, що я його розбив, — а тому, що поряд із ним нарешті задзвонив жайворон. Сонце, дякую. Ти полікувало те, чого не брала горілка.