Сонце, моє сонце! Я знов прийшов до тебе в поле — не тікати, а дякувати. Лежу в траві, і ти переливаєш у мене своє золото, краплю за краплею, аж до того хлопчика на дні, що вже не завмирає, а гріється, мов кошеня.
Ниви дихають. Жайворон в'є срібло. І я відчуваю, як останній холод виходить із грудей — туди, у тепле повітря, де його розчиняє світло. Тінь і сонце, тінь і сонце — і вже не боротьба, а танець.
Я встаю інакший: не залатаний, а зрослий. І несу в собі поле — на зиму, на ніч, на чорну годину. Бо хто впустив у себе сонце, той має його при собі завжди. Дякую, поле. Дякую, що я знов цілий.