Я ношу тепер поле в собі. Прийшла зима, сіра, як колись мій страх, — а я заплющив очі й дістав зсередини той день: ниви, жайворон, сонце по краплі. І відігрівся.
Виявляється, хто раз по-справжньому впустив у себе світло, той робиться сам собі літом — і в найчорнішу годину має, чим зігріти того хлопчика на дні грудей.
Я більше не тікаю в забуття від холоду світу: навіщо, коли в мене власне сонце на долоні? Тінь приходить — я не лякаюсь, бо знаю: за нею світло, вони ходять у парі. Я зрослий, не залатаний. І цілий мій внутрішній обшир — поле під сонцем, де ходить, уже не завмираючи, дитина, якою я був і знов є.