МАВКА: Дивись — зацвіла папороть. Кажуть, її цвіту не буває. Брешуть. Він буває в того, хто не зрікся себе.
МУЖ: Я думав, той цвіт — для щастя.
МАВКА: Він і є щастя: коли душа, яку рубали й палили, раптом викидає квітку — просто на доказ, що жива. Ти ж мене не послухав тоді й не зламався. І ось — цвіт.
МУЖ: А якщо знов прийде зима?
МАВКА: Хай приходить. Хто раз зацвів із попелу, той знає вічну таємницю: ніщо справжнє не гине. Зима — то лиш пауза перед рястом. Ти безсмертний не тілом — а тим, що нарешті став собою.
(Папороть світиться. І чоловік світиться. І не розрізнити вже, де ліс, а де людина.)