МАВКА: Тепер дивись, як цвіте те, що ти мав за мертве.
МУЖ (а вже й не хлопець): Я думав, у мені згарище. А тут — ряст крізь попіл.
МАВКА: Бо душа, як ліс: рубай — відросте; пали — а корінь живий. «Без надії сподіваюсь» — се не розпач упертого, се знання вічного: ніщо справжнє не гине, лиш засинає.
МУЖ: А страх?
МАВКА: Страх — то роса. Зійде сонце твоєї уваги — і нема його. Дивись: ти вже не питаєш дозволу бути. Ти просто є — і ліс упізнав тебе за свого.
(Він простягає руки, і з долонь, як з гілок, проростає зелень.)
МУЖ: Я живий. Я нарешті цілий ліс, а не одна зрубана гілка.
МАВКА: Отак. Хто сам себе не зрікся — того й вічність не зрікається.