МАВКА: Чого ти в'янеш, чоловіче, серед літа?
ХЛОПЕЦЬ: Бо в мене вирубали серце ще малим. Навчили: хто почуває — той слабкий. І я не чую вже ні себе, ні лісу. Лиш у хмелю на мить вертається життя.
МАВКА: То не життя — то тінь його, позичена в трути. А справжнє — ось, у грудях, лиш приспане. Поклич його.
ХЛОПЕЦЬ: Боюсь. Як зацвіту — то знов зламають.
МАВКА: Хай ламають. Ні цвіту, ні душі не вб'єш, що раз себе згадала. «Без надії таки сподіваюсь» — то не слова, то корінь, що крізь камінь б'є.
(Хлопець заплющує очі. Кладе руку на груди. Довго мовчить. Тоді здригається, мов від першого подиху.)
ХЛОПЕЦЬ: Б'ється... Воно ще б'ється!
МАВКА (усміхається): Бачиш. Замерзлий ліс також здається мертвим. А прийде час — і спалахне рястом. Ти не зрубаний, чоловіче. Ти лиш забув, що ти живий.