Росло дитя у рідній хаті,
неначе в бур'яні курча:
ніхто не пригорне, не гляне,
лиш батько гримне спересердя
та й мовчки відверне плече.
І виросло те серце кволе,
сховало кривду, мов змію,
і заливає горем долю,
і в чарці теплоти шукає —
а теплоти й краплини катма.
Заплач, небоже, виплач горе,
не бійся — Бог не за гнів кара,
а за невиплакане море,
що в грудях каменем стара.
Хто ж пригорне того сироту?
Обніми сам себе, малого,
скажи: «ти не один, ти мій» —
і встане сонце з-за порога,
і змиє сльози все згоріле,
і зацвіте калина край вікна.