Тайга ковтала сліди, та я не здавався — я завжди вмів тікати. Усе життя тікав: від конвою обставин, від власного болю, від хлопчика, що лишився десь там, у спаленому дитинстві. Біг — і запивав утому, як п'ють крижану воду на морозі: гасить спрагу й вбиває.
Аж на сьомий день гонитви, край замерзлої річки, я зрозумів дивне: я не від когось тікаю. Я тікаю від себе — і тому мене ніколи не наздогнати й не врятувати. Хижак і здобич — одна людина.
І я зробив найважче, що буває для втікача: спинився. Розвернувся лицем до погоні. А там — не вовк, не конвой. Там стоїть він, малий, у драній свитині, і простягає руки: «Забери мене. Я змерз тут сам».
Воля до життя — то не вміння бігти. То мужність спинитись і взяти на руки того, від кого тікав. Я підняв його. І вперше за роки мені стало не холодно. Бо хто несе власне дитинство на руках, того жодна тайга не здолає.