Мене звати — і тут пауза, бо ім'я знаю, а от хто за ним — ні. Сорок років, а досі не познайомився з собою як слід. Усе колись було просто: я — той, ким зручно. Зручним сином, зручним чоловіком, зручним п'яницею на дружніх застіллях, бо так нікого не образиш своєю справжністю.
Тіло пам'ятає більше за голову. Воно стискається, коли хтось підвищує голос, — це з кухні мого дитинства, де крик був погодою. Воно тягнеться до чарки о шостій вечора — це година, коли вдома починалось. Я довго слухав голову. Тепер учусь слухати тіло.
Сьогодні зробив експеримент: коли захотілось випити, не випив — а спитав себе прямо: «Хто ти такий і чого тобі треба?» І тіло відповіло не словом — теплом у горлі, як перед плачем. Йому треба було не горілки. Йому треба було, щоб хтось нарешті спитав. Я спитав. І це, виявляється, і є початок знайомства з собою.